У нашім залі на столі
Портрет стоїть у рамі.
Він всім знайомий –
І мені, й татусю, й мамі.
З портрета дивиться на нас
Землячка-поетеса.
Це-гордість нашої землі,
Нескорена, незламна Леся.
Ведуча: За вікном зима. Ось у таку пору 25 лютого 1871 року в місті Звягелі (Новоград-Волинський) на Волині народилася велика українська поетеса Леся Українка. Леся Українка, тобто Леся з
України,- це літературний псевдонім. А справжнє ім’я поетеси -Лариса Петрівна Косач.
Ведучий: Батько її був юристом, людина лагідна і привітна. А мати-всім відома письменниця Олена Пчілка.
Ведуча: Згодом сім’я Косачів переїжджає у село Колодяжне. Саме там і пройшло дитинство Лесі. Сьогодні в будинку, де проживала сім’я, – музей.
Ведучий: У сім’ї було шестеро дітей. Леся була другою дитиною. У чотири роки вона вже добре читала. А згодом сама часто перекладала з російської та польської мов на українську.
Ведуча: Леся була привітною і допитливою дівчинкою, надзвичайно вродливою та чутливою до краси. Вона була милосердною до всього і до всіх. Їй хотілося захистити зайченя від вовка, першу квіточку від негоди, подружку від хвороби, людину від зла.
Ведучий: Мати, Олена Пчілка, дуже любила свою доньку і доклала багато зусиль, щоб її Леся виросла розумною, освіченою людиною. Маленька Леся дуже любила ліс, квіти і часто стежинкою бігала до лісу, щоб помилуватися його красою.
(сценка «Дівчинка і бабуся»)
Ведуча: Стежинкою біжить дівчинка. Добігла до останньої хати, за якою вже починався ліс, густий та дрімучий. Під хатою сидить старенька бабуся.
Бабуся: -А куди це ти дитино йдеш?
Леся: -До лісу, бабусю.
Бабуся: -До лісу? А хіба ти русалки чи лісовика не боїшся?
Леся: -А чого мені боятися? От я в книжечці читала про русалок, то вони зовсім не страшні.
Бабуся: -У книжечці, кажеш? А хіба ти читати вмієш?
Леся: -Вмію. Всі ж уміють.
Бабуся: -Дивна ти, дитинко! Убрана, як усі люди, і говориш по нашому, і читати вмієш. Хто тебе навчив?
Леся: -Матуся.
Бабуся: -То й мати вміє читати? А чия ж ти? Щось я тебе ніде не бачила.
Леся: -Бо я недавно із Звягеля приїхала. Я Косачівна, а звуть мене Леся.
Бабуся: -То ти панова донечка? Я не знала, що з панночкою розмовляю. Пани ж усе по московському розмовляють.
.
Леся: -А чого ж нам мови своєї соромитись. Всі мої рідні та родичі так розмовляють. І дядько Драгоманов, і тіточка Олена…(сумно)
Бабуся: -Чого ж ти засмутилася, моя пташко?
Леся: -Бо тіточку в Сибір вивезли за те, що по українському говорила.
Бабуся: -Із Сибіру люди вертаються, не плач, моя пташко. А от коли тіточку засудили, то чи не страшно тобі по українському говорити й одягатися?
Леся: -Ой ні, бабусю, нізащо в світі своєї мови не відцураюся!
Бабуся: -Що ж, бачу, ти завзята дівчинка. Рости велика!
Леся: -До побачення, бабусю!
Ведуча: І пішла собі далі стежинкою дівчинка, замислившись.
Ведуча: -Леся була надзвичайно терплячою і стриманою. Вміла терпеливо зносити біль і горе. Про це вона пише в одному із своїх віршів.
(Вірш «Як дитиною бувало»)
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась.
Ведучий: -Коли Леся була маленькою, вона разом із батьками і сестрами посадила садочок: яблука, груші, вишеньки. І згадкою про той садочок, про дитячі роки і став вірш «Вишеньки»
( Вірш «Вишеньки»)
Ведучий: Коли Лесі виповнилось десять років, вона написала свій перший вірш «Надія», який присвятила тітці Олені, яку було заслано в Сибір.
(Вірш «Надія»)
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно,
Поглянуть іще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
Сценка (Леся і Михайлик)
Ведуча: Вірші Лесі були такі гарні, що їх почали друкувати. Свої вірші дівчинка підписувала «Леся Українка».
Ведуча: Леся була веселою, жвавою та життєрадісною дівчинкою. Була такою ж як і ми. Любила бігати, співати, грати ігри.
Ведуча: Леся дуже любила плести віночки з квітів і прикрашати ними свою голівку. Вважалося, що вінок може захистити молоду дівчину. У ньому кожна квіточка ніби оберіг від нечистої сили і лиха.
( Виходять дівчатка плести вінок)
– Давайте і ми сплетемо віночок пам’яті Лесі Українки.
-Я вплету до віночка ромашки-символ миру і кохання. Це улюблені квіти Лесі. Нині медицина здолала таку важку хворобу як туберкульоз. Колись він забирав багато життів, надто молодих, і Лесине теж. Раніше існувало товариство боротьби з туберкульозом, і
його емблемою була ромашка.
-Я хочу вплести барвінок. Існує легенда, що хлопець Бар полюбив дівчину Вінку. В день весілля відьма окропила їх чорним зіллям, і молодята щезли. Матері скропили землю сльозами, і незабаром з’явилися квіти, які назвали «барвінок». З того часу люди вважають
барвінок символом життя, пам’яті і вдячності.
-А я безсмертник вплету. Він тому так називається, що людям здоров’я дарує. Його відвар від багатьох хвороб рятує. Це символ безсмертя.
-Я вплету у віночок волошки. Волошки – символ вірності і постійності. Ще їх вважають царськими квітами.
-А я хочу вплести до Лесиного віночка калину. Калина-символ краси, вроди і мужності.
-А я любисток вплету-символ любові і відданості.
-Я вплету конвалії. Здається, ця квітка витончена руками лісових гномів. Її ще звуть «лілія долин». Ці квіти порівнюють із перлинами щасливого сміху лісової Мавки. Конвалії – символ ніжності і чарівності.
-Мак- символ печалі і туги. Ми сумуємо за тобою, Лесе, тому вплітаємо мак у віночок.
(дівчатка кладуть вінок біля портрету Лесі Українки)
Ведуча: Природа щедро обдарувала Лесю – дала їй не лише поетичний хист, а й неабиякі здібності до малювання і музики. Вона грала на фортепіано. Дівчинка часто говорила, що з неї був би кращий музикант ніж поет.
(Вірш «До мого фортепіано»)
Ведучий: Через хворобу Леся ніколи не вчилася в школі, однак змогла стати високоосвіченою людиною. Самостійно опанувала 13 мов, завдяки своїй надзвичайній силі волі.
Ведучий: Поезію Леся Українка творила впродовж усього життя, перемагаючи біль і муки тяжкої невиліковної хвороби.
Ведучий: Будучи хворою, Леся часто згадувала свою добру і ніжну маму, яка розповідала їй казки, співала пісень, а братикам і сестричкам-колискові. Леся теж писала колискові пісні. Послухайте одну з них.
(Колискова пісня «Місяць яснесенький»)
Місяць ясненький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, малесенький,
Пізній бо час.
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гірка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить — сльози лить.
Сором хилитися,
Долі коритися;
Час твій прийде
З долею битися, —
Сон пропаде…
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!
Ведучий: Творчість Лесі Українки багата і різноманітна. Її поезія свідчить про велику любов до рідної землі, вболівання за долю свого народу.
Ведуча: Серед зібраних українських пісень, ігор, які написала поетеса і передала нам у спадок, є багато казок. Однією з них є «Казка про Оха Чудодія» – улюблена казка дітей.
(«Казка про Оха Чудодія»)
Ведучий: Прожила Леся Українка дуже мало-всього 42 роки. Але багато залишила нам у спадок. Ми завжди будемо пам’ятати про неї і з любов’ю читати її вірші.
На рідній Волині зросла
І пісні та мужності сила
По всій Україні пішла,
Досвітні вогні засвітила.
Лишила нам скарби свої
І світочем стала Вкраїни.
То ж пісня не змовкне її
І слава повік не загине.